Джулія народилась у Ванкувері та згодом переїхала до Нью-Йорка. Вона зростала у родині музикантів. Її мама полюбляла грати на скрипці, як і сестра, яка побудувала чудову кар’єру музиканта класичної музики. Джулії батьки радили звернути увагу на віолончель. Тому не можна точно стверджувати, що дівчина самостійно обрала для себе інструмент, та він однозначно став нероздільною частиною її життя. Й сама Джулія цілком задоволена віолончеллю. За її словами, головними перевагами інструменту є схожість його діапазону з людським голосом. Більше на сайті vancouveriski.
Не бачила себе у світі класичної музики
Щоб навчитись володіти віолончеллю, Джулія Кент почала відвідувати музичну школу ще у ранньому віці. Тут їй дали хорошу базу та познайомили зі світом класичної музики, але продовжувати розвиток у цьому напрямку Джулія не хотіла. Музикантам, що працюють з класичними творами, завжди доводиться важко та багато працювати через високу конкуренцію. Та Джулія себе не відносила до них, бо відчувала брак таланту, тому й не бачила майбутнього для себе у класичному напрямку.
Після випуску з музичної школи віолончелістка на кілька років покинула гру. Але з переїздом до Нью-Йорка, вона по-новому відкрила для себе світ музики. Відійшовши від класичних творів, з-під її пальців зазвучала імпровізація. Відкриття в собі нових можливостей дало Джулії натхнення для творчої роботи з віолончеллю та розвитку власного музичного стилю.
Участь у музичних гуртах
У Нью-Йорку Джулія стала редактором тижневика The Village Voice. Одного разу до журналу звернулась Мелора Крігер з оголошенням про пошук віолончелістів для створення власного гурту. Тому Джулія стала однією з перших, хто прийшов на кастинг та була принята у колектив. Початкову групу з дев’яти учасників було скорочено до трьох дівчат. Колектив отримав назву “Распутіна” на честь однієї з пісень Крігер. Група часто виступала у стилі власного готичного камерного попу у костюмах вікторіанської епохи та стала улюбленою місцевою групою в Нью-Йорку.
У 2000-х роках Джулія приєдналася до Antony and the Johnsons. Вона з’явилася на більшості релізів групи, починаючи з мініальбому I Fell in Love with a Dead Boy 2001 року.
Сольна робота
Після багатьох років роботи з іншими музикантами у 2007 році Джулія змогла презентувати свій дебютний сольний альбом Delay на Important Records, де вона поєднала гру на віолончелі та цифрове зациклення мелодій. Перш за все віолончелістці подобається незалежність під час сольних виступів та можливість зосередити всю увагу аудиторії на собі. Але одночасно гра на сцені потребує певної концентрації. Всі рухи вже відточені та пластичні, щоб скоординувати гру на віолончелі та створення музичних петель, а також не забути про додаткові електронні звуки. Також можна помітити, що жінка завжди виступає на сцені босоніж, оскільки під час гри доводиться користуватись MIDI-педаллю, яка вимагає певної чутливості та дотику. До голих ніг Джулія вже звикла, хіба що недоліком вважає швидке замерзання.
Створювати музику Джулія полюбляє в інтимній атмосфері власної студії. Часто сам процес створення чогось нового надихає на роботу та експерименти. Віолончель є не єдиним інструментом, з яким працює Джулія. Вона також використовує програму Sooperlooper для зациклення мелодій та додає різні електронні звуки з Ableton. Саме зациклення гри допомагає втілити різноманітні музичні ідеї без залучення інших музикантів.
Крім того, Джулія також працювала над створенням музики для деяких фільмів. Наприклад, композиція “Dorval” використовувалась у документальному фільмі “Тринідад” 2008 року, а “Gardermoen” з першого альбому “Delay” звучала у фільмі Паоло Соррентіно “Де б ти не був”.